В Іловайському котлі загинули п’ятеро кам’янчан

Іловайський котел – одна із найболючіших сторінок нашої воєнної історії. Пастка, до якої загнали наших хлопців, жахлива «м’ясорубка», яка безжалісно пошматувала наших захисників, а разом з ними – серця і душі рідних, розчавила людські долі…

У той страшний день 29 серпня 2014 року захисники Іловайська, будучи у потрійному кільці оточення угрупованнями регулярної російської армії, в результаті домовленостей з командуванням російських частин, отримали наказ на вихід через коридор, який став кривавим…

За спогадами Романа Зіненка, близько 7-ої ранку колона автотранспорту бійців батальйону «Дніпро – 1» виїхала на дорогу на виїзд з Іловайська. По шляху проходження колони до неї приєднувалися підрозділи Збройних сил України і територіальних батальйонів, які розташувалися на блокпостах навколо Іловайська. Багато автомобілів були означені білими прапорами, а стволи бойових машин та гармат і кулеметів підняті догори в знак того, що колона не готується до бою, а йде згідно досягнутих домовленостей.

Бійці мріяли про те, що нарешті побачать своїх рідних і близьких, а насправді більшість із них вирушила того літнього ранку у вічність… Російські підрозділи одержали чіткий наказ про ліквідацію колон, які проходили через отой кривавий коридор. Наших мужніх воїнів, абсолютно незахищених, кинутих волею долі у зловісний «зелений коридор», наче живі мішені в тирі, холоднокровно розстрілювали російські найманці.

Український транспорт розстрілювався ворожими танками, а ті бійці, яким пощастило покинути його відходили під шквальним вогнем по відкритому полю. З повітря українців чатували російські «Сушки», які обстрілювали їх ракетами земля-повітря. Це було пекло на землі, де кожен натупний крок, кожен наступний поворот міг бути останнім…

Вони захистили не тільки своїх дорогих і рідних людей, а й усіх нас, хто зараз має можливість спокійно жити і працювати, не чуючи звуків гранатометів і мін, не відчуваючи на собі всіх жахів війни. Ця трагедія назавжди буде болем нації, тому що загинули найкращі: ті українці, що першими пішли добровольцями захищати свій край, кордони своєї батьківщини від підлого і підступного ворога, який до сьогодні бреше усьому світові про війну в Україні…

Є така думка, що людина, яка здійснила подвиг, йшла до нього все життя... Денис Томілович, Дмитро Ровенський, Юрій Матущак, Микола Кузьма, Яків Губа – кам’янські воїни світла, які загинули п’ять років тому 29 серпня 2014 року у Іловайському котлі, але не пустили до нас війну, які подарували нам мирне небо та залишили частку свого серця у Кам’янському.

Денис Томілович

Денис Григорович Томілович («Ден») – молодший лейтенант міліції, командир 1–го взводу 1-ї роти батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро - 1». Загинув під час виходу з Іловайського котла у с. Новокатеринівка Старобешівського району Донецької області. Денис Томілович був одним із перших, хто в травні 2014 року вступив добровольцем у батальйон особливого призначення «Дніпро – 1». Рідним сказав: «Хто, як не я? Краще я піду на Донбас, ніж вороги прийдуть сюди».

Короткий позивний «Ден» у пам’яті його побратимів та бойових товаришів закарбувався до кінця їхнього життя. Денис Томілович при виході з Іловайського котла зробив усе можливе, аби не загинули його побратими. Але загину сам, фактично віддавши своє життя за життя інших.

Денис Томілович з честю і гідністю до кінця виконав свій обов’язок боронити рідний край, свої рідних і увесь український народ. Його товариш Роман Зіненко розуміючи, що в будь-який момент може загинути сам, прийняв на себе нелегку місію повідомити дружині Дениса про його загибель: «Ти повинна знати, що Денис загинув. Загинув як герой, виводячи нас з оточення». Тіло Дена вирішили не знімати з броні, щоб його можна було ідентифікувати…12 вересня 2014 року тіло було знайдене пошуковою групою Місії «Евакуація – 200» («Чорний тюльпан») на дорозі поміж селами Новокатеринівка та Ленінське і привезене у м. Запоріжжя. Похований Томілович Денис Григорович у м. Дніпрі, кладовище с. Таромського.

Не залишився осторонь захисту батьківщини його брат Тарас, який також проходив службу у добровольчому батальйоні патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро - 1», дружина Дениса – Юлія – працювала в групі кадрового забезпечення добровольчого батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро - 1». Донечки Ліза та Влада пишаються своїм татом-героєм.

За особисту мужність і героїзм виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Денис Томілович нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, пам’ятною відзнакою міського голови – нагрудним знаком «Захисник України» (посмертно).

Дмитро Ровенський

Дмитро Олександрович Ровенський– сержант, водій - електрик 93-ї окремої механізованої бригади загинув під час виходу з Іловайського котла у с. Новокатеринівка Старобешівського району Донецької області.

Дмитро любив своє місто, свою Батьківщину. Захоплювався фотографуванням. Його заворожували пейзажі, незвичайні ракурси. Любив фотографувати друзів, рідних і близьких, перші кроки синочка… Вже пізніше, перебуваючи на фронті, Дмитро фотографував своїх побратимів в окопах, бліндажах, просто сплячих на траві… фотографував швидко зібрані з чого доведеться курені, де ховалися від сонця і вітру, бо не було навіть наметів...

До військомату сержант запасу Дмитро Ровенський, маючи за плечима строкову службу в армії, пішов сам, потайки від дружини. На війну відбув 20 квітня 2014 року. Вдома залишились дружина Олена, 17-літній Ростислав та 4-річний Ярослав.

Служив Дмитро водієм на ЗІЛі, перевозив солдат. 10 днів у складі 93-ї окремої механізованої бригади захищав Донецький аеропорт. А потім їхню частину перекинули до села Катеринівки неподалік від Іловайська…

Звідти у коротких повідомленнях (щоб не запеленгували) говорив дружині: «Все добре, рідна» і лише коли в слухавці чулася кононада: «Вибач, я трохи зайнятий»…

2 вересня 2014 року тіло Дмитра Ровенського разом з тілами 87 інших загиблих у так званому Іловайському котлі було привезено до запорізького моргу, де він був упізнаний рідними і бойовими товаришами.

Похований Дмитро Ровенський на Алеї Слави Героїв, полеглих в АТО у м. Кам’янському. За особисту мужність і героїзм виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Дмитро Ровенський нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, пам’ятною відзнакою міського голови – нагрудним знаком «Захисник України» (посмертно).

Юрій Матущак

Юрій Віталійович Матущак («Вітер») – рядовий міліції, міліціонер батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро - 1» загинув під час виходу з Іловайського котла так званим «зеленим коридором» поміж с. Новокатеринівка та х. Горбатенко Старобешівського району Донецької області.

Юрій Матущак народився і виріс у Донецьку. Ще з дитинства почав цікавитися українською історією і культурою. Ще під час навчання на історичному факультеті Донецького національного університету створив і очолив Донецьку обласну молодіжну громадську організацію «Поштовх». Одним з перших розпочав інформаційну компанію з надання Донецькому національному університету імені Василя Стуса. Після завершення навчання брав участь у великому історичному проекті з відновлення пам’яті про трагедію 1943 року на Волині… Працював учителем історії, мріяв про аспірантуру…

З початком Революції Гідності, Юрій став одним з організаторів Донецького євро майдану, брав участь у організації Самооборони Донецька для забезпечення безпеки учасників проукраїнських акцій. Коли 13 березня 2014 року на головній площі Донецька проросійські бойовики вбили трьох та поранили сорок активістів, серед яких був Юрій, зрозумів, що залишатися в місті небезпечно. Тому разом з і своєю дівчиною Франческою, громадянкою Італії, яка працювала в Донецьку як волонтер, викладаючи італійську мову, переїхав до Чернівців. Однак, Юрій вирішив, що не має права в ролі біженця спостерігати за масштабною історичною трагедією…

Разом з другом В’ячеславом Макаренком відправився до Дніпропетровська і записався добровольцем до лав батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро - 1». У пам’яті побратимів він залишився оптимістичною, світлою, інтелігентною людиною, яка завжди, навіть, в умовах війни ніби випромінювала позитивну енергію. А потім будо пекло «Іловайського котла»…

3 вересня 2014 року тіло Юрія Матущака разом з тілами 96 інших загиблих у так званому Іловайському котлі було привезено до дніпропетровського моргу. 16 жовтня 2014 року тимчасово похований на Краснопільському цвинтарі м. Дніпропетровська як невпізнаний герой. Лише через дев’ять місяців був упізнаний за тестами ДНК.

- Він був людиною слова, гордий, цілеспрямований і справжній, - пригадують побратими.

- Наш син ніколи не боявся висловлювати свою думку, плисти проти течії, любити Україну в російському Донбасі, говорять батьки Юрія. - Юра живе в українських мотивах світлин і картин батька героя – художника Віталія Матущака.

- Юрко – це людина, яка була закохана в Україну, він уособлює в собі український Донбас, - каже його наречена Франческа, яка не пориває зв’язків з Україною.

За особисту мужність і героїзм виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Юрій Матущак нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Микола Кузьма

Микола Володимирович Кузьма - молодший сержант, командир відділення 93-ї окремої механізованої бригади загинув під час виходу з Іловайського котла так званим «Зеленим коридором» у с. Новокатеринівка Старобешівського району Донецької області.

Микола народився у с. Червоний Промінь Криничанського району Дніпропетровської області. Як і Дмитро Кочура, навчався у Кам’янському енергетичному технікумі, де про них пам’ятають, на них рівняються, на їхньому прикладі виховують молодь. У холі технікуму розташувався великий стенд пам’яті загиблим випускникам. Такого, напевно, немає в жодному навчальному закладі міста. Два великих портрети молодих юнаків, недавніх студентів, розміщені у верхній частині, а посередині – на всю ширину стенду – портрети загиблих Небесної сотні.

Про Миколу розповідають в технікумі як про живого. Він був лідером групи. Брав участь у спортивних змаганнях з тенісу та волейболу, пишався своїми досягненнями. Старанно осягав науки, спочатку в технікумі, потім – на заочному відділенні в гірничій академії, яку закінчив у 2014 році.

Служба в Армії, куди він був призваний у 2009 році, була для нього самоствердженням. За повісткою до військкомату Микола, як тільки йому повідомили, пішов до сільської ради 5 квітня 2014 року. А вже 6 квітня разом з земляками уже був у навчальному центрі. Протягом місяця проходив військову підготовку в 93-ій окремій механізованій бригаді. Микола став командиром відділення. А от зустріти одну-єдину так і не встиг…

2 вересня 2014 року тіло Миколи Кузьми разом з тілами 87 інших загиблих у так званому Іловайському котлі було привезено до запорізького моргу. Тимчасово похований на цвинтарі м. Запоріжжя як невпізнаний герой. Пізніше ідентифікований за експертизою ДНК.

Лише в лютому 2015 року Кузьму Миколу Володимировича з почестями перепоховали у рідному селі Червоний Промінь. За особисту мужність і героїзм виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Микола Кузьма нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Яків Губа

Яків Миколайович Губа - майор, офіцер відділу організації зв’язку та інформаційних систем оперативного командування «Південь» загинув під час виходу з Іловайського котла так званим «Зеленим коридором» у с. Новокатеринівка Старобешівського району Донецької області.

З дитинства Яків мав різносторонні захоплення., був веселим і товариським хлопцем. Школу закінчив з золотою медаллю, вступив до військового інституту зв’язку у м. Полтаві. У 2006 році завершив навчання, став офіцером, одружився з коханою Світланкою. Великою подією для Якова стало народження сина Максима, який радував свого татка своїми успіхами…

Війна на Донбасі вкинула майора Якова Губу в саме пекло. Він виконував завдання щодо забезпечення зв'язком керівника та керівного складу сектору «Б» в ході Іловайської операції. Його зусиллями було забезпечено стійкий безперебійний зв'язок з підпорядкованими підрозділами. Він неодноразово мужньо та героїчно в умовах артилерійських обстрілів противника, ризикуючи життям, під шквалом ворожих куль та осколків здійснював відновлення роботи антенних пристроїв засобів зв'язку, що дозволило командуванню керувати діями військ в умовах оточення, надало можливість організувати евакуацію поранених та допомогло зберегти не одне людське життя.

29 серпня 2014 р. під час виходу угрупування військ з оточення поблизу міста Іловайськ Харцизького району Донецької області на екіпаж комплексної апаратної зв'язку під керівництвом майора Губи Якова Миколайовича покладалось важливе завдання щодо забезпечення зв'язком підрозділів, що проривались з боєм з оточення.

Після виходу з ладу основного ретранслятору транкінгового зв'язку, в ході ведення бою, ціною неймовірних зусиль в умовах шаленого вогневого валу, що противник спрямовув на командно-штабну машину, завдяку особостій мужності, з ризиком для життя, ним було налагоджено роботу резервного ретранслятору, що дало можливість продовжити управління підрозділами та организацію взаємодії.

Коли БТР зв'язку потрапив в щільне кільце оточення російських військ, майор Губане здався та мужньо прийняв рішення на свій останній в житті бій, не дозволив противнику захопити засоби зв'язку. Ціною власного життя продовжував виконувати завдання по забезпеченню зв'язком. До останього, з підбитої та палаючої машини подовжували лунати в ефір радіохвилі, які давали останню надію на порятунок підрозділам, що проривались з оточення.

В бойовій обстановці завжди діяв рішуче та холоднокровно, був прикладом для офіцерів та солдатів, показав себе рішучим командиром, проявляв особисті мужність та героїзм.

30 серпня 2014 року тіло Якова Губи разом з тілами 87 інших загиблих у так званому Іловайському котлі було привезено до запорізького моргу. Тимчасово похований на Кушугумському кладовищі м. Запоріжжя як невпізнаний герой. Пізніше ідентифікований за експертизою ДНК. Перепохований 17 січня 2015 року на Краснопільському кладовищі м. Дніпра. Залишилися дружина Світлана та син Максим.В нашому місті проживає батько героя – Микола Якович Губа.

Яків Губа був нагороджений відзнакою Міністра Оборони України «За воїнську доблесть», та посмертно за особисту мужність і героїзм виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня та відзнакою БО Фонд оборони України «За оборону України».

У мирному житті наші герої не були знайомі. Їх об’єднала місія воїна світла, воїна - захисника, які мали ВІРУ на позитивні зміни, НАДІЮ на краще життя в рідній, справжній Україні, щиру ЛЮБОВ до своїх рідних і до нас з вами і велику мужність їх відстоювати у бою. І цю велику ВІРУ, НАДІЮ і ЛЮБОВ вони подарували нам з вами.

ВОНИ ЗАХИСТИЛИ НАС ВІД ВІЙНИ І ЗАЛИШИЛИ ЧАСТКУ СВОГО СЕРЦЯ У КАМ’ЯНСЬКОМУ. МИ ХОЧЕМО, ЩОБ ЇХ ПАМ’ЯТАЛИ! ВОНИ ЖИВІ, ПОКИ МИ ЇХ ПАМ’ЯТАЄМО! СВІТЛА ВАМ ПАМ'ЯТЬ, ГЕРОЇ!